Наталя Токар: «Все сталося просто-таки випадково!..»

Телеканал СТБ

– Пані Наталю, що привело Вас на телебачення? З чого все почалося?

– Як у всіх зірок, – все сталося просто-таки випадково (сміється)! Прийшла на конкурс дикторів у Дніпропетровську, де, до речі, навчалася у місцевому театральному училищі. Там я прожила 13 років, 11 з яких – робота на телебаченні. У Києві лише рік. Отож, пройшла конкурс і мені запропонували працювати, але не диктором, а редактором служби новин. Насправді, для мене, тоді двадцятирічної дівчини, новини були глибокою таємницею. І все ж вирішила спробувати! Безумовно, це дало свій результат. Основну базу тележурналістики отримала саме там. Але роботі в кадрі тоді ще ніхто не вчив. Доводилося багато працювати, напам’ять вчити купу тексту (суфлерів також ще не було), бо читати з листа не дозволялося. Правду кажучи, «перший млинець» у ролі телеведучої не просто не вийшов. Потім я трохи змінила роботу. Пробувала реалізуватися все ж як журналістка. Та сталося не зовсім, як гадалося. У 1996–1997 роки моя творча кар’єра почала складатися вже не як журналіста, а телеведучої. Це була інша телекомпанія, інший творчий процес і тут навчали працювати у кадрі…

– Спотикатися Вам доводилось?

– Ви знаєте, ні. Але є моменти, про які згадувати трохи сумно. Проте це досвід.

– Скажіть, яким Ви нині бачите українське телебачення?

– На жаль, на мій погляд, українське телебачення сьогодні не виконує більшості тих функцій, які б мало. Не казатиму про всі канали, але поки немає відповідальності. Телебачення нині більш розважальне. Мимоволі складається враження, що це просто своєрідне перетворення у бізнес, без участі творчості. Потрібно ж все-таки розділяти…

– А як щодо перспектив розвитку?

– Все залежить від того, хто керує певною телекомпанією. Завжди цікавіший свій продукт. Тим більше, в Україні є вже досить потужний професійний і творчий телевізійний потенціал.

– Ви дивитеся телевізор?

– Дивлюся, але дуже вибірково. Хоча бувають дні, коли навпаки – дуже багато.

– Які Ваші літературні смаки?

– Читати люблю, хоча завжди відчувається брак часу. Здебільшого це професійна література. Але найцікавіше для мене – філософія, релігійна тематика. Зараз перечитую Кундеру, Забужко.

– Ви завжди кажете правду в очі чи інколи залишаєтеся дипломатом?

– Бути дипломатом – не означає не казати правди. А взагалі, я схиляюсь до думки, що часом краще і помовчати.

– До чужої точки зору прислухаєтеся, чи намагаєтесь відстоювати свою?

– У мене є власна позиція. Втім, можу прислухатися й до іншої думки, і навіть зробити для себе певний висновок. Я не прихильниця «порожніх» диспутів.

– Скажіть, як воно – бути популярною?

– Щоб там хто не казав, а популярність, визнання тебе як особистості – це завжди приємно. Ну, звичайно, якщо все в міру. Пригадую, у Дніпропетровську мене впізнавали за голосом. Тому основною частиною свого успіху я завдячую саме йому. І ще популярність, чи, принаймні, упізнання, – це надзвичайно відповідально.

– Ви вірите у фатум?

– Звісно. Немає нічого випадкового. Я взагалі люблю спостерігати за життям. Коли щось і трапляється не дуже приємне, потрібно просто прийняти й спробувати переосмислити і зрозуміти, чому сталося саме так.

– І наостанок: що б Ви хотіли побажати тим, хто лише починає себе реалізовувати?

– Чітко йти до поставленої мети, сприймаючи всі успіхи й невдачі як належне. Не боятися, а вірити, пробувати, шукати. І тоді все обов’язково прийде.

Леся Владзієвська, "Говорить і показує Україна"