Надія Мейхер: «Мрію про приватний будинок. За кордоном»

Телеканал СТБ

Надія Мейхер-Грановська – колись найяскравіша солістка найуспішнішого українського поп-гурту «ВІА Гра», а нині – телеведуча каналу СТБ, людина закрита. Так здавалося нам перші кілька місяців спілкування. А «спілкувалися» ми з Надією щодня. Вранці проводжали її поглядом від дверей квартири до величезного вишневого джипу, увечері – зустрічали. Ми працюємо на першому поверсі будинку, де живе Грановська. Отже, сусіди. Ну як тут не напроситися на інтерв'ю? Щоправда, Надія погодилася поговорити не з першого разу. Зате, коли розговорилися, здивувала нас. Відкритішу людину ще треба пошукати.

«Я стала іншою»

– Ви постійно кудись поспішаєте, знаю, що крім роботи займаєтеся на кількох курсах іноземних мов. Навіщо?

– Англійську вчу давно. Навіть до Англії їздила на місяць. Якби залишитися хоча б місяців на два-три… Та нехай, прогрес уже є. Ходила на заняття до тамтешньої школи. Це мені нагадало дитинство. О восьмій прокидалася й о 8.45 мусила вже бути на уроці. Попервах добиралася пішки, а потім узяла в оренду велосипед – так набагато швидше. Відчула себе неймовірно вільною людиною. Жила в приватному будинку, виїжджала вранці, навколо будиночки гарні, акуратні. Якісь навіть занадто правильні.

– А як спілкувалися з господарями, в яких жили?

– Перші дні було важко, а потім «влилася». Пам'ятаю, їхала в таксі, водій так чітко говорив (мабуть, справжній аристократ) англійською, що я спіймала себе на думці: «Усе розумію!» Для чого мені англійська? Це запитання там теж ставили. Коли довідалися, що начебто б й ні до чого, здивувалися. Поки мені цікаво вчити, слід використати це бажання. А, може, знання англійської мені стануть у пригоді в майбутній професії – кар'єрі співачки. Чого ви дивуєтеся? Здається, що вічність не була на сцені, хоча минуло лише півтора року. Дуже мало артистів роблять такі перерви. Потім непросто повернутися. Наче все спочатку треба починати. Я зараз навіть не уявляю свого виходу на сцену. Нервовий тик, напевно, буде за лаштунками.

– Шалена кількість концертів не змінили ставлення до роботи?

– Було, звісно, і по 20-25 виступів за місяць. Пам'ятаю один передноворічний період, коли ми за тридцять днів відпрацювали 43 концерти. Весело було! Та пусте, витримали. Спочатку, коли тільки починали, концертів було небагато. Перегони почалися, коли я повернулася з декрету. Виступали скрізь, зокрема на весіллях, днях народження. І хоча грошей за такі виступи одержували більше, ніж за звичайні концерти, мені хотілося, щоб ми росли, просувалися на Захід. Не вийшло.

– Коли йшли із гурту, здавалося, що назавжди?

– Спочатку думала, що до «ВІА Гри» більше не повернусь ніколи, потім – що й на сцену не вийду, хоч стріляйте! Тепер думка дещо змінилася.

– Якби зараз запропонували повернутися до гурту?

– (Довго думає) Ні.

– А пропонували?

– Не хочу про це говорити.

– Отже, пропонували.

– Знаєте, я про це багато думала. Міркувала: от якщо повернуся, чи зможу все спочатку? Вирішила, що ні. Я стала за цей час іншою. Шість років працювала в колективі. Мабуть, годі. Тепер у мене свої плани.

– Знаю, що вони пов'язані не з поп-музикою. Ви захопилися класикою?

– Так, днями планую записати дві арії. Мені це шалено цікаво, щось неабияк перевернулося в мені. Я й раніше займалася оперним вокалом, але здавалося, що прогресу не буде. А в якийсь момент такий прорив відбувся, що сама здивувалась.

«Усе не готова розповісти нікому»

– Народження сина – це вистраждане рішення?

– Рішення народити прийняла відразу, щойно довідалася про вагітність. Сталося це, до речі, не відразу, десь на третьому місяці. Коли постійно перебуваєш у русі й занудить, думаєш, запрацювалась. І далі в бій! Потім дивлюся, щось не те… Як мене мучило сумління! Здавалося, що зраджую колектив. Тому дуже швидко повернулася після пологів на роботу. Малому виповнилося лише кілька місяців. Розлуку з ним переживала дуже важко. Плакала. От дотепер, коли про це згадую, перехоплює горло. Дуже виручила мама. І зараз допомагає, Ігор живе з нею в Італії. І в школу він піде, напевно, там.

– У вас там будинок?

– Скажімо так: у моїх рідних є можливість там жити. Ігорю вже п'ять років. Бачу його нечасто, як і раніше, але вже навчилася так сильно не переживати. Адже маму з дитиною зв'язує невидима ниточка навіть на відстані. Якщо я нервуватиму, це занепокоєння йому передаватиметься. Мені слід думати про його майбутнє. Він уже зараз добре знає італійську мову. Коли телефоном починає мені щось розповідати, нерідко навмисно переходить на італійську. Знає, що я не розумію, однак таким діловим почувається.

– Добре, що народився хлопчик чи хотіли дівчинку?

– Тільки хлопчика! Якщо ще зважуся народити, то тільки синочка. У перші дні в пологовому будинку в мене такий стан був неймовірний, спати не могла!

– Спілкуєтеся зараз із татом Ігоря?

– Дитина з ним спілкується. І мені іноді доводиться.

– Чому не склалося ваше кохання?

– Найпрекрасніше, що вийшло з усього того – народження Ігоря. А спільне життя в нас не склалося й із дитиною, й без неї. Мені виповнилось лише вісімнадцять. Я не вважаю зараз, що це почуття було найбільшим коханням у моєму житті.

– Кажуть, ваш обранець був одружений?

– Неправда.

– Зараз ви не сама?

– Ну, не сама… У нинішніх стосунках усе інакше. Якщо раніше мене кидало в крайнощі, то зараз учуся знаходити компроміс у стосунках. За почуття слід боротися.

– У вас є близька подруга, з якої можна поділитися найпотаємнішим?

– Усе не готова розповісти нікому. У мене є дуже близька подруга, з'явилася, коли я пішла з «ВІА Гри». Це не Світлана Лобода. Хоча й із нею дуже гарні стосунки.

«Вареники – це легко»

– Із друзями дитинства підтримуєте стосунки?

– Для мене школа – дуже яскравий спогад. Тривалий час підтримував зв'язок з однокласниками. Дуже нудьгувала. Телефонували щомісяця, потім рідше… Якось приїхала додому й зрозуміла, що ставлення до мене змінилося. Вони побачили мене по телевізору та вирішили, що той образ – це й є тепер я…

– Упевнена, що ви з дитинства розуміли, що вельми привабливі. Однокласники з якого віку заглядалися?

– Однолітки це пусте! Більше мені «пощастило» з дорослими дядьками. Щодня підходили на вулиці, намагалися познайомитися. Я так чекала канікул, щоб поїхати в село до бабусі. Я там кайфувала! Ми із братом навіть корову вдвох доїли. Бабуся, щоправда, це робила в кілька разів швидше. Ой, і важко їй зі мною було! До чотирьох років я, до речі, жила в неї, тільки згодом батьки купили будинок у районному центрі. Мені так добре було в бабусі, що я стала із завидною регулярністю до неї тікати. Мама якось залишила мене, п'ятирічну, на сусідку. Я, певна річ, утекла. Притопала на автостанцію. Знаю, що автобус має бути жовтеньким. Підбігла до одного, запитала: «На Збручивку?» «Так», – кажуть. Хтось посадив мене до себе на коліна. Поїхали. Бабуся ледь не знепритомніла, побачивши мене на порозі будинку. Іншим разом мама навіть у міліцію заявила. Знайшли мене в центрі містечка. Заплакану, з булкою в руках. Хтось жалісливий поділився.

– На ваш погляд, велике місто сильно ламає людину?

– Слід не піддаватися всіляким спокусам. Я, наприклад, хоч і сама ходила по всяких тусовках, так і не збагнула, для чого вони. Щоб засвітитися? Щоб журналісти сфотографували? Нічні клуби, презентації… Може, в мене, коли пішла з гурту, з'явилося більше вільного часу все роздивитися. Раніше, коли приїжджала до Києва, і не підозрювала, що тут таке бурхливе життя. Повертаючись із гастролей, ішла грати в теніс, малого няньчила… Мені подобається проводити вечір біля телевізора. Люблю ввечері йти додому з думкою, що на поличці лежить ще кілька непереглянутих фільмів. Щось нашвидкуруч приготую й до екрана. Учора от під фільм з'їла зо десяток цукерок.

– А як же фігура?

– Мені часто про це запитують. Треба буде самій розібратися, чому я не гладшаю. Імовірно, це спадкове. Ніхто з моїх рідних не схильний до повноти.

– І на дієтах ніколи не сиділи?

– Сиділа. Однак дуже швидко «зістрибувала», розуміючи, що це геть мені не потрібно. Я зі своїм організмом домовляюся. Раніше як було? Хочеться їсти чи ні, але замовлю щось у ресторані, якщо прийшла. І такий починається жер! Уже й не вмішається нічого, але так смачно пахне.

– Самі куховарите?

– Певна річ. Однак без фанатизму.

– А борщ, вареники?

– Борщ – без проблем. Вареники – це ж взагалі легко. Єдине, що не люблю – пекти солодке. Пам'ятаю, ще років у десять вирішила посмажити для мами картоплю. Лише кілька скибочок не згоріло. Але мама раділа, адже треба було із чогось стартувати. З дитинства ще пам'ятаю татків борщ зі шкварками. З глузду можна було з’їхати, який смачний!

– Як, до речі, складається ваш день?

– Прокидаюся пізно. Рано теж можу, але із часу роботи у «ВІА Грі» ненавиджу будильники. Часто доводилося вставати й о п'ятій ранку, щоб встигнути на літак. Увесь час міняла мелодії в годинниках, усе намагалася знайти ніжнішу. А директор наш, навпаки, прокидався під «Рамштайн».

– Ніколи не думали про те, як склалося б ваше життя, якби не побачили продюсери з «ВІА Гри»?

– Боюся собі це навіть уявити. Хоча були моменти, коли хотілося, щоб усе склалося інакше. Але заміж, гадаю, і в іншому житті не вийшла б.

– Ви принципово проти печатки в паспорті?

– Так, принципово.

– А пропонували?

– Напевно, я до себе притягую таких чоловіків, як сама.

«Працюю не заради грошей»

– Ви з тієї категорії людей, хто не соромиться свого минулого. Дивилася нещодавно телеінтерв'ю з Андрієм Данилком. Як він нервував, коли про нього говорили з екрана однокласники, вчителі… Як не соромитися того, що виріс у маленькому містечку, а не у великому Києві?

– Не думаю, що він цього соромиться. Там щось інше, адже в житті всяк бува. Знаєте, я колись теж дуже соромилася казати, що виросла в маленькому містечку. Було страшно, здавалося, що з мене сміятимуться. До речі, один такий випадок був у програмі Данилка «СВ-шоу». Він запитав: «А звідки ти?» Я перевела все на жарт. Вранці мені зателефонувала сестра. Сказала, що багато знайомих образилися. Мовляв, Надя загордувала. Але той період тривав недовго. Зараз я пишаюся тим, звідки я.

– Робота на телебаченні – це заробіток чи хобі?

– На СТБ мені вдається поєднувати приємне з корисним. Адже якщо робота не тішить, то навіщо тоді ці гроші? Мені, справді, подобається бути телеведучою програми «Неймовірні історії кохання». Тут мені комфортно й цікаво. Щоправда, спочатку все йшло не дуже вдало. Начебто й відчувала те, про що розповідаю, однак боялася показати емоції. Згодом потихеньку розкрилася.

– Кажуть, тільки ви з «ВІА Гри» змогли зібрати гроші на квартиру в центрі столиці…

– Не думаю. Може, просто хтось про це не каже. Адже ми всі заробляли дуже добре.

– Скільки? П'ять тисяч доларів за місяць? Десять?

– Більше. Але матеріальні цінності – не найголовніше. Ну, купила я квартиру, і що? Зараз от мрію про приватний будинок. Але не тут, не в Україні.

– Із продюсерами групи гарні стосунки?

– Незважаючи на те, що наші шляхи розійшлися, у мене залишилися гарні спогади. У них, знаю, теж. У мене навіть прізвисько в групі було – Серденько. Нещодавно, коли із днем народження вітали, Дмитрик і Костя написали «Серденько наше».

Якщо робота не тішить, то навіщо ці гроші? Головне, поєднувати приємне з корисним.

Оксана Гейдор, «Нова газета»