«Коли я бачу людей у міліцейських погонах, мені стає недобре. Вони мені все життя поламали»

Телеканал СТБ

Член знаменитої банди Янева, котрий відбував термін, несподівано зізнався в убивстві жінки, за яке 1998 року посадили трьох підлітків

Наприкінці літа 1998 слідство досить швидко відрапортувало про розкриття чергового резонансного злочину: убивство дружини валютника, що сталося в під'їзді будинку, де вона мешкала. Обвинувачення було висунуто двом 17-річним і одному 16-річному підліткам.

Це сталося 19 серпня. Повертаючись із роботи з обмінного пункту, подружжя Осьмаки увійшли в темний під'їзд. Хтось знову розбив або викрутив лампочку. Назустріч Петрові спускався сходами незнайомий чоловік. Порівнявшись із валютником, він, наче випадково, штовхнув його в плече. Петро хотів-був обуритися, але відразу одержав удар по голові металевою трубою. Невідомий вирвав із рук валютника щось, що нагадувало кейс. Уже вибігши на вулицю, злочинець побачив, що в його руках – звичайнісінька каністра з водою.

"Дотепер не можу повірити, що через стільки років мене визнали невинним"

Петро Осьмак відразу вибіг слідом за своїм кривдником, та пролунав постріл. Потім ще один. Поруч із чоловіком мертвою впала його дружина. Зловмисник насилу вирвав з руки мертвої жінки пакет.

Уже в машині злочинці виявили, що в пакеті також не було грошей. Однак на місце злочину вже не повернулися.

Член банди Янева Григорій Ворошилов (прізвище змінене) на лаву підсудних потрапив геть за інші злочини. Тоді в його послужному списку не було жодного вбивства. Через два роки після того, як Григорій одержав свій строк, його покинула дівчина. Сказала, що не може так довго чекати на свого коханого з місць позбавлення волі. Ця звістка для Ворошилова стала справжнім шоком. Розраду Григорій почав шукати в релігії.

Прочитавши від початку й до кінця Біблію, засуджений несподівано вирішив зізнатися в кількох убивствах, які скоїв на території Києва й області наприкінці минулого століття. Серед його жертв виявилася й Тетяна Осьмак. Тільки от невдача. За вбивство цієї жінки двоє молодих хлопців уже відбули строк, а один досі сидить у колонії.

– На той час, як найшовся справжній убивця Тетяни Осьмак, я вже відсидів сім років, – розповідає киянин Володимир Чухрай. – Мені зателефонувала на зону сестра й розповіла про це. Я спочатку не повірив, а потім розплакався. Це сталося 14 листопада 2005 року. Я був упевнений, що 2006 рік зустрічатиму вдома, в колі своєї родини. Але в колонії я відзначав ще й настання 2007 року. От тільки місяць як на волі. Дотепер не можу повірити, що через стільки років мене визнали невинним.

"Не бийте мене більше! Я напишу все, що вам треба"

– Наприкінці літа 1998 року зник мій однокласник Богдан, – згадує Владимир. – Йому на той час виповнилося 16 років. Він украв у своєї мами гроші, приблизно 1000 гривень (на ті часи майже 500 доларів. – Авт.). Витратив їх, і побоявся повертатися додому. Його мама подала на сина в розшук. Але аж ніяк не через гроші. Вона просто хотіла, щоб Богдан повернувся. Міліціянти знайшли хлопця, але замість того, щоб відправити його додому, наділи на нього наручники й привезли до райвідділку.

Про те, що відбувалося далі, я знаю з матеріалів кримінальної справи й зі слів самого Богдана. Співробітники Харківського РУВС Києва затримали мого однокласника 20 серпня, а 31 у них була готова явка із зізнанням. Богдана били всі ці дні й не пускали до нього адвокатів. Хлопець просто не витримав. Якось він почав благати: "Не бийте мене більше. Я вже не можу. Я напишу все, що вам треба".

Менти сказали йому, що він не міг сам убити дружину валютника, тому, мовляв, виказуй своїх спільників. Богдан написав у зізнанні: "Зі мною були Жора Бородін і Женя, прізвища якого я не знаю". Дуже швидко менти зрозуміли, що Богдан назвав вигадані імена.

Його почали знову бити, вимагаючи, щоб він називав імена та прізвища своїх друзів. Тоді хлопець під катуваннями змушений був обмовити свого однокласника Володю Чухрая й товариша Колю Кулика.

– Навіть і не знаю… На Богдана не можу тримати зла, – каже Володимир. – Я знаю по собі, які катування застосовуються в райвідділках. Не кожному це вдається витримати. Тим паче, я чув, як Богдан покаявся. На суді він перепросив у мами Коли Кулика. Так і сказав: "Ніколи не вибачу собі, що посадив хлопців".

До Володимира двоє співробітників міліції в цивільному прийшли о сьомій ранку.

– Не знаєш, із ким там твій друг Коля побився? – одразу запитали вони.

– Я відповів, що нічого не знаю про бійку, – розповідає Володимир Чухрай. – Тоді міліціонери запропонували мені поїхати з ними до райвідділку. Мовляв, напишеш, що про бійку нічого не знаєш, і тебе відразу ж відпустять. Я кажу: "А навіщо мені з вами їхати? Давайте тут, удома напишу". Але менти ніяк. Процедура в них, бачте, така. Щоправда, дали можливість мені поснідати, одягтися.

До райвідділку їхали міським транспортом. Я й не думав тікати. Адже провини за мною ніякої не було. Але, тільки-но мене завели в кабінет слідчого на першому поверсі в Харківському райвідділку міліції, як відразу збили ударом кулака з ніг.

З невисокого сухорлявого 17-річного підлітка п'ятеро дорослих міліціонерів глумилися до вечора.

– Постійно били мене двоє або троє, – згадує Володя. – Коли стомлювалися, кликали когось із сусідніх кабінетів. Це було для них чимсь на кшталт розваги, напевно. Були й у цивільному.

Мене пристебнули наручниками до стільця. Били бейсбольними бітами. Коли я падав, били ногами. Вішали на лом між двох сейфів і кидали мені на коліна 36-кілограмову гирю.

За що мене б'ють, мені сказали не відразу. Десь через годину після обробки повідомили, що я вбив людину й мушу у цьому сам зізнатися. Певна річ, я розумів, що мені загрожує, якщо я напишу зізнання. Я ж мріяв стати або юристом, або журналістом. Кодекс трошки знаю.

Щоправда, іноді Володимир не витримував і обіцяв написати все, що від нього вимагають. Але коли його припиняли бити, він, трохи перепочивши, знову відмовлявся "зізнаватися".

"Я відразу ж зрозумів, на чиєму боці гратиме адвокат"

– Били мене до десятої вечора з невеличкими перервами, – згадує Владимир. – А потім відвезли в ізолятор тимчасового утримання, що у народі називається "мавпятником".

– У камеру вас відправили з побоями та синцями? У чергового ІТУ не було ніяких запитань до співробітників міліції, які вас туди доправили?

– Геть ніяких. Можливо, це в них звична справа?

У камері було ще три чоловіки. Один із них відразу почав обробляти Володю по-своєму.

– Він почав мені казати, що для мене ліпше в усьому зізнатися, – розповідає Володимир. – Тижнів зо два ліз до мене в душу. Це вже згодом я збагнув, що цей зек – "сука", людина, котра працює на міліцію.

Незабаром Володимира привезли на впізнання, яке згодом і стало головним козирем у руках слідства.

– Мене неголеного, у брудному м'ятому одягу, невиспаного, знову привезли до райвідділку, – згадує Владимир Чухрай. – "Щоб усе було по-чесному, – сказали мені менти, – вибирай сам місце, де сидітимеш на впізнанні". У тієї самій кімнатці були ще двоє молодих хлопців у білих сорочках із краватками. Я відразу ж зрозумів, що потерпілий укаже саме на мене, хоч куди я сяду. Так і сталося. Інші докази моєї провини слідству не були потрібні. Адже я так ні в чому й не зізнався.

– А адвокат у вас був?

– Адвокат був державний. Я відразу зрозумів, на чиєму боці він гратиме. Захисник, як та "сука" з ІТУ, тільки й умовляв мене в усьому зізнатися. Я тричі відмовлявся від цього адвоката. Потім вирішив, що захищатиму себе сам.

Два тижні, доки Володимира тримали в ІТУ, його батько Анатолій Пилипович нічого не знав про долю свого сина.

– Татові сказали, що мене відпустили ще об 11-й того ж дня, коли забрали в райвідділок, – розповідає Володимир. – Мовляв, самі шукайте свого сина. І лише за два тижні сказали: "Володимир у нас. Він убивця".

"За 10 тисяч доларів ми закриємо справу вашого сина"

– У міліції татові пообіцяли, що мене можуть випустити й закрити справу, – каже Володимир. – Але для цього треба… 10 тисяч доларів. "Але ж у мене немає таких грошей! – відповів тато. – Я ж працюю водієм водоканалу!" "Пусте. У тебе ж є трикімнатна квартира, дача. Продаси, і будуть гроші!"

Суд почався лише через півтора року після затримання. Увесь це час Володимир і двоє його друзів провели в Лук’янівському СІЗО.

– Я захищав себе сам, – веде далі Володимир. – Але суд слухав лише сторону обвинувачення. Кілька разів суддя Апеляційного суду Києва закривав мені рота й загрожував, що справу розглянуть без моєї участі. Але я ж, як адвокат самого себе, маю право ставити запитання. Той самий потерпілий постійно плутався у своїх свідченнях. У мене все було записано. Протягом кількох судових засідань я ставив потерпілому одне й те саме запитання, але той завжди відповідав на нього по-різному.

Вирок був справжнім шоком. Адже я до останнього вірив у справедливість. Мене засудили до 14 років позбавлення волі, Богдана – до восьми, а Колю – до десяти. Верховний Суд залишив вирок без змін. Зброю, з якої було вбито жінку, так і не знайшли до того моменту, доки Григорій Ворошилов не вказав схованку з тим самим пістолетом "Сміт енд Вессон".

– І тоді ви упокорилися своїй долі?

– Ще деякий час писав скарги в усі інстанції. Але ні звідки так і не одержав відповіді.

– Як вас прийняли на зоні?

– На зоні найголовніше правильно себе поставити. Доводилося битися. Причому, байдуже, з авторитетами чи з простими зеками. Незабаром я сам заробив авторитет. Навіть подружився із наглядачем зони. Можу сказати, друзів у мене там було не багато. Хоча, звісно, були.

На зоні я кинув курити. Почав щодня займатися фізкультурою. Я столяр, тому від роботи в колонії не відмовлявся.

Так тривало до 14 листопада 2005 року, доки не зателефонувала сестра й не повідомила, що знайдено справжнього вбивцю Тетяни Осьмак. З'явилася надія на швидке звільнення. Однак у колонії мені довелося провести після цього ще півтора року. Я знаю, що Коля Кулик, відсидівши 6 років, уже був на волі. Богдана випустили через чотири роки.

Цілком можливо, що Володимиру довелося б досиджувати весь термін, якби не почався резонанс у пресі. Журналісти каналу СТБ, дізнавшись, що в Сумській виправній колонії от уже майже вісім років сидить хлопець за злочин, якого не скоїв, зняли документальний фільм із циклу «Правила життя». При цьому вони розшукали й слідчого, що вів справу щодо вбивства Тетяни Осьмак, і хлопців, друзів Володі, яких уже відпустили на волю.

Та навіть після виходу в ефір фільму, ще деякий час усе залишалося на своїх місцях. Невинний і далі відбував чужий термін покарання в той самий момент, коли бандит Ворошилов писав зізнання в цьому ж злочині.

– Ми зверталися й до Верховного Суду, і до слідства, щоб випустили нарешті невинного хлопця, – розповіли "ФАКТАМ" на каналі СТБ. – Тільки після цього справа рушила з місця.

"Я спочатку не знав, з якої боку підходити до касира в супермаркеті"

Неабияк допомогла народна депутатка Любов Стасів. Вона, познайомившись із батьком Володі, пообіцяла, що не заспокоїться, доки хлопець не опиниться на волі.

– До того, що до справи підключилася депутатка, я поставився скептично, – згадує Володя. – Ніхто не зміг мене витягти з в'язниці, то невже в неї вийде? Любов Володимирівна відвідала мене в колонії на початку 2007 року. Потім поїхала, пообіцявши, що наступного разу повернеться за мною. А наприкінці березня Верховний Суд України визнав мене невинним…

Любов Володимирівна тримала своє слово. Саме вона на своїй машині зустрічала Володимира біля воріт виправної колонії.

– П'ятеро моїх друзів з колонії довго дивилися мені в слід, – розповідає Володимир. – Вони стояли біля вікна й кричали – раділи за мене. Любов Володимирівна привезла мені в подарунок десять тортів і медикаменти для колонії. Торти я передав своїм друзям.

Тепер Володимир Чухрай учиться жити на волі.

– У колонії я був вельми забезпеченою за тими міркам людиною, – розповідає Володя. – У мене було все. Тут, на волі, мені поки що незатишно. Багато чого змінилося. Гроші інші, мобільні телефони майже в кожного, комп'ютери… У супермаркеті я не знав спочатку, з якого боку підходити до касира.

– А кохана дівчина вас на волі не зустріла?

– У мене була кохана дівчина, – спохмурнів Володя. – Я її так сильно кохав, та й кохаю… Життя готовий був за неї віддати. Але ви ж самі розумієте: вісім з половиною років минуло. Вона вийшла заміж і живе у Швейцарії. Щоправда, зараз вона в Києві, ми з нею зустрічалися. Незабаром вона летить додому.

– Міліціянти, які вибивали з вас зізнання, перебувають на своїх посадах. Не було тиску з їхнього боку?

– Не просто на своїх посадах, а й пішли на підвищення. Один із них працює нині начальником карного розшуку в одному з райвідділків Києва. А слідчий прокуратури Ігор Щербина – у Генеральній прокуратурі. Мені пропонували охорону. Але я вирішив, що й надалі захищатимусь самостійно.

До речі, слідчий прокуратури Ігор Щербина в інтерв'ю програмі «Правила життя» заявив, що вважає скасування вироку проти Володимира Чухрая "неетичним".

– Головним доказом у справі було те, що потерпілий упізнав убивць своєї дружини, – сказав слідчий. – Я як слідчий не бачу причин, щоб Петро Осьмак обмовив невинних. На той момент усе мало законний вигляд.

А інший слідчий прокуратури Олександр Кобяков в інтерв'ю каналові СТБ заявив, що порушень і зловживань із боку слідства виявлено не було.

Утім, вирок скасовано. Хоча доля Володимира Чухрая поки залишається під сумнівом. За вбивством Тетяни Осьмак розпочате нове розслідування у зв’язку з виявленими обставинами. Якщо провина Григорія Ворошилова буде доведена, то йому світить довічне ув’язнення. А раптом слідчі, котрі довели справу Володимира Чухрая до суду, не захочуть визнати свою помилку?

– Тільки-но мене повністю виправдають, я подаватиму заяву в суд, щоб були відшкодовані моральні й матеріальні збитки, – каже Володимир Чухрай. – Дотепер, коли я бачу людей з міліційними погонами, мені стає недобре. Вони ж мені все життя поламали. Хоча, я впевнений, серед них є й гарні люди.

На сьогодні на Володимирові Чухраї досі висить позов із вимогою виплатити потерпілому Петрові Осьмаку 200 тисяч гривень.

Михайло Сергушев, «ФАКТИ»