«Городок»: Батьки-засновники програми Ілля Олейников і Юрій Стоянов на зоряну хворобу не страждають

Телеканал СТБ

Чи можливо знайти на рідних теренах людину, що жодного разу не дивилася програму «Городок»? Є сумніви. При цьому жоден з її батьків-засновників – ні Ілля Олейников, ні Юрій Стоянов – на зоряну хворобу не страждають. Замість спочивання на лаврах вони працюють у режимі non-stop: постійні переміщення знімальними майданчиками, акторська робота, режисура, монтаж знятого матеріалу… І лише трошки часу на відпочинок.
Традиційне запитання для всіх, хто піднімається нашими «кар'єрними східцями»: чи впливали батьки на вибір професії?
Ілля Олейников: Не дуже. Коли я був ще малим, тато насильницьким шляхом змушував мене грати на акордеоні. Це мені не давало ніякої радості, проте наблизило до мистецтва. Уже згодом, років у чотирнадцять-п'ятнадцять, я закохався в Райкіна. Він був для мене прикладом, я його обожнював! Мені дуже хотілося зайняти його місце. Я його боготворив і боготворю. Це був найвеличніший артист на естрадній сцені. Він став моїм дороговказом і змусив мене полюбити естраду, театр, мистецтво загалом. І саме завдяки Аркадію Ісааковичу я став тим, ким я є нині, хоча знайомий із ним не був і бачив лише раз десь сімдесят дев'ятого року. Тоді в Ленінграді проходив Всесоюзний конкурс артистів естради, а Аркадій Ісаакович головував у журі. Я ж зі своїм партнером Ромою Казаковим, з яким працював до 1986 року, вийшов з вельми смішною, на ті часи просто забійною пародією на «Ромео й Джульєтту» Шекспіра. Перероблений сюжет, що наче… е-е-е… Господи, слово забув… а, чергувався з популярними на той час пісеньками, але, певна річ, зі зміненими текстами. Публіка сприймала номер неабияк! Не встигли подумати, що ми – небожителі, аж раптом з'ясовується, що в другий тур не проходимо. Ми з Ромою підійшли до Райкіна, поцікавилися, у чому причина. Аркадій Ісаакович відповів: «Що я можу вдіяти, коли Тимошенко й Березин (Тарапунька та Штепсель, досить відомі на той час артисти) сказали, що сьогодні ви замахнулися на Шекспіра, завтра – на Карла Маркса, а післязавтра – на радянську владу!!!» І проти такого аргументу не було чого заперечити, бо ми жили в СРСР! Отже, Шекспір, мимоволі, перетнув нам шлях до слави. А Райкін, великий Райкін, нічого не міг вдіяти. Скажи він, що зроблене нами із Шекспіром ніяк не позначиться на радянській владі, його вважали б опортуністом (сміється).

Юрій Стоянов: Так, батьки впливали, але в них не виходило. Я з медичної родини. Мій тато був дуже відомим лікарем, і мені була уготована не найгірша доля. Це була мрія батька. Та скільки я себе пам'ятаю, я завжди знав, ким хочу бути. Рідко буває, щоб людина визначилася з майбутньою професією ще в дитинстві. Я от від дочки, – а їй п'ятнадцять – не можу домогтися відповіді, ким вона хоче стати. Я ж тоді не міг вирішити тільки одного: режисером бути чи артистом? Але напрям визначив чітко. Щоправда, на той час на режисерський факультет не брали після десятого класу. Були суворі вимоги: або після армії, або за наявності виробничого стажу.

Отже, середня школа позаду, попереду – доросле життя, початок творчого шляху…
Ілля Олейников: Я не вважаю, що в школі здобув якусь освіту. Там я спілкувався із приятелями, але освітою це ніяк не можна було назвати. Я дуже погано піддавався дресурі. Такі предмети як алгебра, геометрія, тригонометрія, були для мене вкрай ненависні. Більш-менш цікавили література, історія. Ними моє навчання обмежилося (сміється). Далі я займався самоосвітою… А закінчив я Московське естрадно-циркове училище. У мене середня й дуже спеціальна освіта. Далі вчитися не пішов, було не цікаво. А от найпотішніше сталося років зо два тому. Нас із Юрою запросили керувати курсом у ДІТМ, що, як відомо, є вищим навчальним закладом. Я їм кажу: як це так, у мене немає вищої освіти, а ви мені пропонуєте керувати курсом. Вони відповіли мені, що нічого страшного немає, адже я народний артист, що можна дорівняти до професорського звання! Так я вперше довідався, що я професор із середньою фаховою освітою (сміється)… Однак я вважав, що це занадто відповідальна місія – керувати курсом, але не через брак диплому про вищу освіту, а тому що не знаю, як це робити. Я б просто вгробив курс, і студенти по закінченні навчального закладу вийшли б глибоко нещасними людьми. А щодо Юри, то в нього є педагогічні навички, але з почуття солідарності він теж відмовився…
Юрій Стоянов: Закінчив ДІТМ і…Але це шлях не творчий, а радше професійний. А творчий шлях – коли вперше починаєш замислюватися про те, що таке твоя професія, не просто спостерігати, а фіксувати, повторювати побачене. Мій шлях почався у восьмому класі, коли мені подарували гітару. Уявіть, одеський під'їзд, у під'їзді шість гітаристів. Чому в під'їзді? Акустика! Луна! Красиво звучить! А гітари жахливі, Ленінградського заводу музичних щипкових інструментів. Ми співали «Альошкину любов», «Бітлз» у перекладах одеських авторів. Це «шо-то» позамежне! І раптом… якщо пам’ятаєте, був такий журнал «Горизонт», а в ньому зазвичай три гнучкі пластинки. І там несподівано – «Каждый вечер во дворе/Где играла радиола». У моє життя увірвалися абсолютно неймовірна інтонація, прозора мелодія, іншого рівня тексти: думка, ліричність, зворушливість, проникливість. Нехай дивно звучить для комедійного артиста, але мій творчий шлях – гітара, лірична пісня. Гітара в моєму житті посідала й посідає дуже велике місце. Це можливість якось відбитися від того жанру, якому присвячуєш життя, і поринути в іншу атмосферу, коли протягом двох години на місяць, складаючи слова, складаючи пісеньки, ти існуєш на іншому рівні.

Щодо мого професійного шляху, то він почався сімдесят восьмого року, коли я закінчив ДІТМ і був запрошений до БДТ (тоді імені Горького). Власне, на перегляд запросили весь мій курс, який був неймовірно сильним. Гадаю, Товстоногов щиро сказав: «Якби була можливість, я б узяв весь курс». Але запросили мене й мого однокурсника Томашевського. Не скажу, що ми були кращими. Просто ми виявилися потрібними театрові саме в той момент на певні ролі. Так би мовити, тимчасовий дефіцит конкретних осіб.

Коли прийшла впевненість у своїх силах?
Ілля Олейников: Упевненості у своїх силах немає дотепер. Що я, що Юра – люди, котрі сумніваються в усьому, що робимо. Напевно, тому «Городок» зайняв певну нішу й не втрачає її. Немає нічого згубнішого від самозаспокоєння: «Я зробив усе, що в моїх силах, а решта – до лампочки, мене тепер повинні обожнювати, любити, носити на руках!» Украй неправильний погляд! Коли я дивлюся на хлопчиків і дівчат із шоу-бізнесу, які у свої двадцять три вимагають білий «мерседес», мені їх щиро шкода. Ми з Юрою – два самокопальники. Причому працюємо не просто лопатою, а кайлом, киркою, ломиком. Вгризаємося в глибини свого серця. Це, як на мене, чудово.

Юрій Стоянов: Упевненості немає. І дай Боже, щоб вона ніколи не прийшла, інакше – край. Треба бути впевненим у своєму партнері. Я йому довіряю. Вірити авторові, команді, з якою працюєш. Але в жодному разі не перебувати у впевненості, що все те, що ти робиш, – плювок у Вічність, а кожен твій погляд гідний хрестоматії. Для артиста це смерть, прямий шлях до штампів. На жаль, щось таке спостерігаю постійно. Я дуже невпевнена в собі людина, і якщо з'явиться хоча б натяк на самовпевненість, здам себе в хімчистку.

Які риси ви цінуєте в людях, а які вважаєте огидними?

Ілля Олейников: Не люблю жадібних і заздрісних людей. Ненавиджу зрадництво. За своє життя я здійснив, напевно, безліч негативних учинків, але нікого ніколи не зрадив, не продав. Не тому що я занадто порядний, а, можливо, тому, що мене правильно виховували батьки.

На початку професійного шляху, коли багато чого складалося не так, як хотілося, чи виникала думка, що ви невдаха?
Юрій Стоянов: Так, певна річ. Я найяскравіший приклад невдахи. Зовні я мав усе, щоб бути в професії успішним. Нині можу говорити про це так зухвало, бо все вже в минулому. Я був дуже вродливим – симпатичний, гарної статури. Грав на гітарі, співав чудовим голосом. Був пристойно одягнений. Добре виучений у чудовому інституті. Після прекрасної випускної вистави мене запросили до найкращого театру! Усе свідчило про те, що шлях до успіху відкритий. А нічого не склалося. Бо зовнішні та внутрішні дані не відповідали одне одному. Кого я винив у цьому? По-перше, себе. По-друге, час. Тому й лежав удома на дивані, знаючи, що мій час ще не настав. Лежав і чекав дев'яностих років.

Кому належить ідея створення «Городка»? До вас, здається, нічого подібного не було…
Ілля Олейников: Нам із Юрою. Перші чотири роки ми робили програму самі – від початку до кінця, а це дуже складно. І, гадаю, – тьху! тьху! тьху! – до нас добре ставиться Господь! У той момент, коли здалося, що ми вичерпуємося, Він послав Юру… в Одесу, де він зустрів нових авторів. Щоправда, з них залишився тільки Володя Трухтин, який уже шість років робить сюжети для «Городка». У нього це добре виходить! А коли виникла шестихвилинна передача «У Городку», з'явилося ще кілька авторів-одеситів. Режисирує передачу Юра, тому вона така вилизана. За ті десять років, які виходить «Городок», Юра з людини, що аж ніяк не причетна до режисури в принципі, став, на мій погляд, одним із найкращих телевізійних режисерів країни. Не формально. Він занурився в професію. Він знає її з усіх боків, як технічно – камера, звук, світло, монтаж, так і теоретично. Він підкував себе в цьому плані ідеально.
Юрій Стоянов: А, як на мене, тоді вже існувала передача «Джентльмен-шоу». Були «Веселі хлопці» і «Монтаж». Не зовсім такі програми, як наша, однак таки були.

Створення «Городка»? Це довга історія. Була така півгодинна програма – «Адамове яблуко». Виходила вона двічі на місяць. Один раз на місяць у ній з'являлася наша рубрика «Анекдоти від Адама». Максимальний хронометраж – п'ять хвилин. Ми з Іллею як пара існували для глядача три з половиною – чотири хвилини. Край! Нам, певна річ, стало тісно. Ми виросли із цього формату. Тоді ж з «Адамова яблука» пішов журналіст і продюсер Сашко Жуков. Він поцікавився, чи не хочемо ми робити тридцятихвилинне шоу. Певна річ, ми хотіли. Сашко поїхав на Російське телебачення й запитав там: «А чи не хочете ви гумористичну програму?» Вони, певна річ, хотіли.

В яких ще проектах, окрім «Городка», ви працюєте?
Ілля Олейников: Ну от зараз мене й Юру почали знімати в кіно. Щоправда… Як це у віршах?.. «И ходят в праздной пустоте/Разнообразные не те». Фільми, в яких ми брали участь, не видатні. Хоча Юра знявся в дуже пристойній картині «Конвалія срібляста». А я, – з тієї купи, що в нас за плечима, – зіграв, хоч і не в шедеврі, але, як на мене, у дуже симпатичному фільмі «Колгосп Інтертеймен». Можливо, є така думка, що «Городок» – це все, що ми можемо. Але ж я знаю, ми можемо значно більше. Я дуже хочу знятися в якомусь психологічному фільмі, де не буде ніякого комікування. Певна річ, Гамлета я ніколи не зіграю. Я тверезо оцінюю, що можу, а що ні.
Юрій Стоянов: Максимум, що я можу собі дозволити, — одну ходку «наліво» протягом року. На більше в мене часу забракне. От зараз я знімаюся в 12-серійному серіалі Кеосаяна «Конвалія срібляста-2». Роблю це з кількох причин. По-перше, Кеосаян мій друг. По-друге, я йому безумовно довіряю. Він один із найпрофесійніших людей, яких я бачив у своєму житті. Професіоналізм – у кожному його зауваженні. І почуття стилю є, і почуття міри. Дуже важливо комусь довіряти.

Я навіть гадки не мав, що глядач так полюбить цей фільм. Ми його зробили весело й легко. Мені дуже сподобалася небагатослівна роль. Характер мого героя не в словах. І дуже цікаво зіграти людину, яка підім’яла своє життя під іншу. А тепер ще дванадцять серій. Серіал – завжди дуже небезпечно. Така потогінна система, технологія може роздавити увесь сенс твору. Але Кеосаян знімає серіал як кіно, що видно по тому, як актори працюють у кадрі, по їхньому ставленню до своєї справи. По роботі операторської групи. По тому, як викладається режисер. Це зараз дуже важливі для мене знімання.

Що б ви порадили тим, хто ступив на артистичний або телевізійний шлях чи мріє це зробити?

Ілля Олейников: На мою думку, є одна розхожа істина: якщо хочеш чогось домогтися, слід дуже багато працювати, ніколи не опускати руки, «гризти вудила», не берегти себе, не жаліти, бачити ту висоту, до якої прагнеш. Іти, попри все. Бо не дай Господь пройти через те, що довелося подолати мені та Юркові. Хтось міг опустити руки, проте ми не здавалися. А пройшли ми через абсолютну безвісність, незатребуваність. Юра служив в одному із найкращих на ті часи театрів країни, у БДТ. Здавалося б, дуже престижно. Але він там нічого не грав. Він виходив з репліками «Їсти подано!». І так вісімнадцять років! Це при тім, що Стоянов – чудовий актор. Коли Юра прийшов у театр, Георгій Олександрович Товстоногов дав йому роль. Але є поняття амплуа, і від цього нікуди не подітися. Роль була не його. Товстоногов поставив на Юркові хрест, і Стоянов як артист перестав для нього існувати, незважаючи на безуспішні спроби Юри привернути до себе увагу.

А я в цей час «парився» у жахливому Ленконцерті, по клубах, по червоних куточках… Але я завжди вірив, що настане та чудова мить, коли все погане буде позаду. Віра в себе – найважливіший елемент успіху.
Юрій Стоянов: Я побажав би їм лише одного: спалити моє інтерв'ю, забути про все, що я казав, не озиратися на чужий досвід, а пройти все від початку до кінця, як зробили ми. Телебачення – прекрасне місце для талановитих дилетантів. Жоден вид мистецтва, жодне ЗМІ не дає відчуття такої швидкої популярності, як телебачення. Але не вірте цій славі, не прагніть на телебачення заради того, щоб вас показали «у ящику», не намагайтеся відбиватися в камері як у дзеркалі. Ставитеся до TV як до професії, і тоді воно вам віддячить.
Дивіться телепередачу «Городок» щоп`ятниці о 18:15 на каналі СТБ.
Єгор Гончаров, журнал «Навчання & кар'єра»