Городок: секрет довгожительства ніхто не відкриє

Телеканал СТБ

Напевно, «Городок» варто зарахувати до програм-довгожителей. Однак при цьому довгожитель має прекрасну форму. Власне, зміст теж гідний. Незважаючи на те, що програма сіткова, це потокове виробництво, проте ширвжитком її аж ніяк не назвеш. Є з чим порівнювати, і тільки на користь «Городка».

Секрету довгожительства, звісно, ніхто не відкриє. Він суто індивідуальний. Можна здогадуватися. Для цього варто поспілкуватися з батьками-засновниками. Це вже окреме задоволення.

У Юрія Стоянова та Іллі Олейникова дуже щільний робочий графік. Побачити їх у «синхронному виконанні», на одній території, в один час можна, але в ці періоди вони зайняті «Городком». Зустрічалися, відповідно, окремо.

Юрій Миколайович Стоянов

Кор.: – Коли Ви заробили свої перші творчі гроші?

Стоянов: – Перші творчі гроші почав заробляти досить рано. З 1978 року працював у БДТ, а через рік почав заробляти гроші на стороні. Халтура – це не те, де ти працюєш, а те, як ти працюєш. Звичайна творча робота. Щодо такої «халтури» є певний театральний снобізм: «Театр – це святе. Усе, що поза театром, це негідна халтура». Ще в ті часи, коли працював у БДТ, я познайомився з Іллею, якось він їхав підробити. «Халтурити їдеш?» «Це для тебе халтура, а для мене робота». І хоч яке в тебе трепетне ставлення до місця, де священнодіють, святим духом ситий не будеш. Доводилося підробляти. Єдине, що я вмів робити, – пристойно грати на гітарі, співати. Були ще в репертуарі пародії. Зазвичай актори в концертних виступах показують театральні номери: драматургічні уривки, інсценовані оповідання. В естрадному варіанті це часто буває нудним. І вельми доречно розбавити виступи музичними номерами. У «Ленконцерті» було два відділи: «Мовний» і «Дитячий». Завдяки людям, які там працювали, мені вдавалося зберігати зовнішній вигляд гідного артиста БДТ. Абревіатура гарна – БДТ, честі багато, але на матеріальному рівні ні те ні інше не позначалося. Якщо в театрі я заробляв 120-130 рублів «брудними», – це сімдесят восьмий – вісімдесятий роки, – то від 80 до 180 додатково можна було заробити в «Ленконцерті». Це був, якщо докласти певних зусиль, постійний доход. А ще за радянських часів була така чудова організація «Товариство книголюбів». Вона поширювала дефіцитні книжки за талонами. Тоді все було за талонами. Але так дивно була влаштована країна, що маючи тотальний дефіцит, найчастіше віддавали перевагу талонам на книжки, а не на ковбасу.

Кор.: – Ностальгія?

Стоянов: – Ні. Констатую факт. Ностальгувати за принизливим трибом життя може тільки божевільний.

Кор.: – Шкодували про несформовані творчі відносини із БДТ?

Стоянов: – Таке розхоже запитання. Мені здається, я сам не знаю на нього відповіді, а виходжу з контексту відповідей усіх попередніх інтерв'ю. Є життя, що ти прожив, і життя, що ти створив. Останній варіант має медійний характер: публічні відповіді, роздуми на тему. А реальне життя… Час поетизує факти. Це були часи моєї молодості. Я апріорно не можу говорити про них погано. Кохав, мучився, смішив, жив життям, властивим артистам, з однією тільки різницею – ніколи не напивався. Не дуже полюбляю це діло, хоча з образів, створених у «Городку», може скластися інше враження. Зі спиртними напоями я на Ви з дитинства – можу випити, але за необхідності. Дуже рідко за бажанням. Підводячи риску щодо поставленого питання: я не шкодую ні про що. Можу шкодувати про певні вчинки в особистому житті. Було кілька важливих кроків у житті, яких не слід було робити. Щодо театру… Я ніколи не був у театрі живчиком і погано знав, де кабінет начальства: ніколи не просив ролей. Та й узагалі мало посилав у простір сигналів про своє існування. Але, все одно, це був прекрасний період. Факт моєї біографії. Грав я менше, ніж хотілося, іноді не грав взагалі. Але набув колосального досвіду, який допомагає мені дотепер. Досвід непорівнянно більший, ніж кількість зіграних ролей, важливіший за запис у трудовій книжці.

Кор.: – Ви повернулися на сцену після великої перерви. Я про виставу «Перезавантаження». Були труднощі? Це разовий проєкт?

Стоянов: – Двічі неправильна постановка питання: «повернулися» і «велику перерву». Я не пішов служити в театр, а беру участь в одній постановці стаціонарного театру. «Велика перерва» – це означало б, що я пішов із професії, попрацював років десять монтажером, а потім раптово вирішив повернутися. Театр, шміатр, кіно, шміно – це все цілковита дурниця. Я максимально затребуваний в акторській професії. Для театральних критиків театр – священна корова. За їхньою логікою театр – це коли десять глядачів: «У нас отут свічки горять, а ви приперлися зі своїм неоном. Нахапалися зірковості на стороні, медійної популярності на телебаченні, і прийшли тут поіскрити. Кричати в храмі не можна, тільки пошепки. Привели переповнений зал глядачів, а це ваш глядач, несправжній. Не потрібні нам ваші смердючі аншлаги». Логіка дурнів. Адже головне, щоб у театру був глядач, без цього він не існує.

Кор.: – Є ще плани, пов'язані з театром, чи це на відкуп випадку: покличуть – піду?

Стоянов: – Ніколи не будую планів. Щоправда, хто вірить у випадки, той не вірить у Бога. З нинішнім проєктом для мене немає великого кроку в житті. Але робота була виконана неабияка. Це все непросто. Навіть фізично. А думати про майбутні кроки в цьому напрямі я не маю часу. Дуже багато роботи. Я займаюсь тільки тим, що мені цікаво. Можу собі це дозволити в неповні п'ятдесят. Та все одно не забуваю, що в мене є сім'я. І в цьому сенсі, якщо виникне потреба, я буду й кон'юнктурний. Тому що я несу повну відповідальність за цих людей. Вони мають гідно жити. І я це забезпечую. І, сподіваюся, забезпечуватиму, доки ноги носять. А в плані роботи… Є інші формати. Цікаво себе спробувати в них. Певна річ, є різниця в існуванні в «Городку» й у великому кіно. Та все це всередині маленьких виправлень, які належать до технології. Тут багато чого залежить від режисера. У гарних руках ти почуваєшся комфортно та правильно знаходиш спосіб існування, виразні засоби.

Кор.: – Із такою величезною кількістю героїв у «Городку» є небезпека потрапити в штампи…

Стоянов: – Є небезпека потрапити, але вона суто математична. Теорія збігів. Коли ти зіграв за майже тринадцять років десь зо три тисячі персонажів, то, певна річ, деякі герої можуть бути схожі. Однак історія щоразу різна. Тут характер персонажа залежить не від того, що, постоявши вранці перед дзеркалом, виявляю: таку-то пику я ще не корчив. Інший похід. У мене були гарні вчителі! І ще щось допомагає мені в професії… Щось з небес. Мені завжди й усе всередині цієї професії цікаво. Для мене це не каторжна праця. Якщо взяти акторську складову всіх навантажень, що припадають на мене в роботі, то це найприємніша, а тому легка складова. Це дає втіху – подивитися на себе з боку й здивуватися, що ти раптом зумів зробити.

Кор.: – Ви не боїтеся, що «Городок» вичерпається?

Стоянов: – Я просто про це не думаю. Ніколи не перевірятиму себе на вичерпність, або навпаки. Є конкретна передача, сценарії. Є робота, і я зобов'язаний її робити. Все, що ми робимо, – це дуже серйозне ставлення до своєї справи, але при цьому ми «забавляємося», бо в результаті це має видаватися легким. Нехай усі думають, що це зроблено граючись, лівою ногою.

Кор.: – Що за історія була з якимось суспільно-православним рух, у зв'язку із сюжетом «про Олександра Невського»? Там було образливе формулювання, мовляв, подвиг Невського показаний як «певне дійство скотоподібних дебілів»? Вони подали заяву до суду.

Стоянов: – Та багато хто подає заяви до суду. Нічим ця справа не скінчилася. Але мені дуже сподобалася реакція громадськості. У нас сайт розплавився. Адже глядач у «Городка» різний. Є люди віруючі. Але здебільшого були думки, які однозначно засудили напади на програму. У суспільстві назрівала тема такого собі легкого полювання на відьом, і все це на національному й релігійному ґрунті. Настрій витає, витає. Контекст негарний. І от людині примарилося, що це той випадок, коли настав час полювати на «Городок». Однак люди добре відчувають, що є гумор і Гумор. Гумор – це здатність розуму. У нас Олександр Невський з почуттям гумору. І завдяки почуттю гумору він знаходить дуже російське, парадоксальне рішення. Російське – це не кількістю, а вмінням. Жартом, а не заклинаннями, деклараціями, гаслами. Якось у нас у країні занижують рівень телевізійної аудиторії.

Кор.: – Але є «Городок» і є «Криве дзеркало»…

Стоянов: – Ті, хто дивиться «Криве Дзеркало», це ті, кого втратив «Городок». Це наша провина. Але ми не можемо виходити раз за тиждень по дві години. Постраждає якість. Безперечно, є ті, хто дивиться нас і «Криве дзеркало». Хоча це не наша цільова аудиторія. Але в нас і так досить високий рейтинґ. Кажуть, коли працюєш на великі рейтинґи виходить вульгарність. Це певною мірою так. Те, що робимо ми – неможливо поставити на потік. Так, це теж виробництво, але, принаймні, викруткове. Якщо не штучне (сміється).

Кор.: – У «Городку» трапляються жарти на грані фолу, однак вони не переходять у вульгарність. Де ця межа?

Стоянов: – Як «політика – це мистецтво можливого», так і телевізійний гумор – гумор «Городка» зокрема – це балансування на межі пікантного та вульгарного. Уміння пройти й не впасти – це й є професіоналізм.

Кор.: – Що таке вульгарність?

Стоянов: – Ну, це треба далеко заходити. У виховання, у прочитані книжки. Наш народ дуже багато розмірковує про вульгарність. Краще не говорити про це, а намагатися її уникати. У нас, на жаль, вульгарність – синонім масового. Не думаю, що це правильно. Хоча потакання аудиторії дуже просто може виявитися вульгарністю. Однак тут не варто дискутувати про природу вульгарності. Можна спробувати пояснити це засобами мистецтва.

Кор.: – Ви щось нове відкрили для себе щодо того, що називають партнерством, дружбою?

Стоянов: – У дружбі нічого нового. Ми партнери, котрі вибрали один одного свідомо, або з волі неба, Долі. Це вигідне партнерство. Вигідне у творчому плані. А коли все правильно складається в роботі, тоді десь поряд матеріальна складова. У творчості починати роботу з позицій матеріальної вигоди – це йти зумисно неправильним шляхом. Навіть у бізнесі не останню роль відіграє творча складова. Це творчість і вміння ризикувати. Однак не чужими інтересами.

Кор.: – Ви ризикова людина?

Стоянов: – Не дуже. Я нерішучий. Так ще й патологічно ледачий. Як більшість працелюбів. Постійна боротьба зі своєю лінню. Я ледача людина, в якої останні років дванадцять геть немає вільного часу.

Кор.: – Ви людина жорстка у роботі?

Стоянов: – Ні до кого завищених вимог не висуваю. Я жорсткий, насамперед, до власної персони. Буваю зайво крикливим на роботі. Ні, можу бути жорстким і до навколишніх, коли бачу раптом з їхнього боку жлобство, професійний снобізм і понти.

Кор.: – Слухаю Вас, і виходить, начебто все в житті гладко, людина впевнена в собі, майже абсолютно. Так не буває.

Стоянов: – Не буває. Знаю людину, котра хоч що зробить, неодмінно скаже про свою роботу: «Це геніально!». Я дуже невпевнена в собі людина. Але я роблю свою справу. Займаюся «Городком». Знімаюся в кіно. Посилає мені доля запрошення від Микити Михалкова на роботу в його новій картині. Сорок днів я знімаюся. Місяць-два присвячую театру. Я не був ініціатором. Нікому не телефонував, не просив. Хоча бувають люди, що можуть зателефонувати режисерові: «Цілком випадково прочитав Ваш сценарій. Якщо не знімуся в цьому фільмі, то не переживу». Мені не властиво себе переоцінювати. Але якщо узявся за діло, то доводжу його до кінця, нікого не підводячи. І при цьому ще маю задоволення від роботи.

Ілля Львович Олейников

Кор.: – Ілле Львовичу, коли Ви заробили свої перші творчі гроші?

Олейников: – Перші гроші я заробив 1964 року, у ляльковому театрі. Мене туди взяли учнем лялькаря. З пересторогою узяли, оскільки ширма була значно нижча за мій зріст. Мені доводилося всіляко крутитися, щоб не було видно голови. У спектаклі «Снігуронькова школа» мені дісталася роль Борсучка. Що б сховати мій зріст, вигадали спеціяльний пеньок. Я надягав його на голову, і коли виходив за ширму, відразу саджав Борсучка на пеньок, де він і сидів всю свою сцену, хвилини три. Одержував я сорок рублів за місяць. Перші гастролі до Молдавії. Добові були вісімдесят копійок. Я жер самий вінегрет. Уранці з'їдав два вінегрети, в обід чотири, на вечерю – шість вінегретів. Учнем служив місяців зо три, але так і не вдостоївся стати ляльковиком.

Кор.: – Вистава «Мсьє Амедей» – це Ваш проєкт?

Олейников: – Так, я зробив торік. Я написав до нього музику. У мене там головна роль. Граємо його разів два за місяць: у Москві й у Ленінграді. Нікуди не возимо більше, оскільки він дорогий. Крім мене зайнято ще вісім акторів. Проходить спектакль із неабияким успіхом. Наш режисер – Наташа Леонова, чарівна жінка, колишня акторка. Дуже нервова. Вона дуже гарний театральний режисер, знає, чого хоче від акторів.

Кор.: – Є думка, що Юрій Стоянов – неабиякий деспот.

Олейников: – Але не стосовно мене. У нас із ним абсолютний паритет. Він же розуміє, що якщо нагримає на мене, то я нагримаю на нього. А у творчій групі має бути дисципліна. Він режисер, і знає чого домагатися. Він повинен бути деспотом. Але ціль виправдує засоби, оскільки результат гарний. Я рідко втручаюся в процес, оскільки усередині цієї передачі абсолютно довіряю йому.

Кор.: – Що за історія сталася в «Городка» із православно-суспільним рухом?

Олейников: – Чергова дурість. Два дні на стороні стояв неабиякий шухер. Журналісти чим займаються? Вони шукають інформаційний привід. А того дня нічого не підірвали, Дума не ухвалила чергового дебільного закону. І раптом привід з'являється: людина, котра гадає, що є виразником сподівань православних вірян, знаходить можливість заявити про своє існування. Знаходить у програмі «Городок». Справжні релігійні діячі, яких я поважаю, сказали, що «завдяки» таким діячам, деякі люди розглядають православ'я майже як рух вахабитів у християнському світі.

Кор.: – Буває тісно в межах «Городка»?

Олейников: – Ну, оскільки нам буває тісно, у нас є проєкти крім «Городка». Юра знімається. Я знімаюся. Останнім часом я активно пишу музику. Є в чому самовиразитися.

Кор.: – Не боїтеся, що «Городок» вичерпається?

Олейников: – А чого цього боятися? Він уже тринадцять років існує. Все одно він колись вичерпається. Хоча є сили. Ми з Юрою створили плацдарм. Нам буде чим зайнятися, якщо передачі не стане. Але, як на мене, вона ще довго існуватиме. Питання існування програми не лише в нас, а й в авторах.

Кор.: – Із такою кількістю персонажів в «Городку» є небезпека працювати на штампах. Як вдається цього уникати?

Олейников: – Якби ми про це замислювалися, точно нічого не вийшло б. Передача знімається просто «з коліс», дуже швидко. Як вимальовується роль? Драматург бачить характер, виписує його, а ти вже домальовуєш, поки накладаєш грим…

Кор.: – У «Городку» багато людей питущих, причому в різних стадіях алкоголізму. Ви самі п’єте? Зі Стояновим випивали?

Олейников: – Раніше випивали. Але зараз я абсолютно непитущий, а Юра випиває надзвичайно рідко.

Кор.: – Ви й у спортзал ходите, на тренажери? Що спонукало?

Олейников: – Не знаю. Але я дуже задоволений, що почав цим займатися. Тепер набагато ліпше почуваюсь. Майки почав одягати. Не висить сало з боків, гнилі ручки. Удома є фотографія трирічної давнини. Я там у шортах і майці. Це просто сором. Фотографія висить як німий докір. Коли дивлюся на неї, думаю: «Боже, от у такій фізичній формі я прожив практично все своє життя» (сміється).

Кор.: – В яких нових проєктах Ви тепер працюєте?

Олейников: – Знявся у фільмі «Іспанський вояж». До нього й музику написав. Здається, його показуватимуть на Новий рік на Першому каналі. У серіялі «Льонька Пантелєєв» знявся в Ясана. Такої ролі в мене ще не було. Своєрідний Харон, перевізник померлих. Його бояться у в'язниці, бо якщо тюремник прийшов, отже, когось поведе на розстріл. Він має від цього своєрідне задоволення. За великі гроші влаштовує втечу Пантелєєву. Втеча не вдається. Тюремника розстрілюють. Симпатичний сценарій. У червні починаю зніматися в комічному детективі. Там я граю колишнього кишенькового злодія, який став бізнесменом. У нього свій ресторанчик. Через тиждень починаю зніматися в ситкомі. В американців серіял називався «Квартира». Історія подружжя, що здає квартиру двом дівчатам і хлопчикові. Довга історія. П'ятдесят серій. Граю чоловіка.

Кор.: – А як Ви ставитеся до серіялів? Самі дивитеся?

Олейников: – Я серіяли терпіти не можу. Наприклад, жодної серії «Прекрасної няньки» не дивився, але дуже здивував рейтинґ серіялу, враховуючи те, що йде він на СТС. Я подумав, що варто спробувати себе. Але серіял безглуздий. Думки ніякої, в принципі.

Кор.: – Високе мистецтво…

Олейников: – Так. Для людини, що стомилася на роботі й завалилася вдома на диван перед телевізором. Але, повторю, мені цікаво спробувати себе в протяжному просторі. До того ж у мене літо вільне. Мені постійно треба чимось займатися. Інакше дуже важко.

Кор.: – За величезний строк існування зі Стояновим пліч-о-пліч, Ви відкрили для себе щось нове у партнерстві, дружбі?

Олейников: – Таки ми радше не друзі, а дуже гарні партнери. Але поза роботою ми геть різні люди. У кожного своє коло спілкування. Але це чудово. Не розумію, як живуть циркові сім'ї: на арені разом, у гримувальній поруч, на гастролях пліч-о-пліч. У звичайній сім'ї чоловік на своїй роботі, дружина на своїй. До того ж, у чоловіка трапляються відрядження, що теж дуже важливо. Якби ми з Юрою ще й у житті постійно спілкувалися, ми б збожеволіли один від одного.

"Новий тиждень", розмовляв Олег Чеченков