Для Михайла Пореченкова немає "Заборонених зон"

Телеканал СТБ

Перша в Україні телевізійна детективна аґенція «Заборонена зона» майже два роки тому запрацювала на каналі СТБ.



Як відомо, до «Забороненої зони» звертаються ті, у кого виникають якісь підозри (у нечесності, подружній зраді тощо) щодо близьких і знайомих. І творці програми разом із ліцензованими приватними детективами беруться за розслідування… Завдяки технічним можливостям прихованого спостереження зазвичай все таємне стає явним. От тільки ті, хто звертаються по допомогу на телебачення, не завжди готові прийняти цю правду. Тому майже дві третини знятого матеріалу не потрапляє на екран — така воля «клієнтів». «Заборонена зона» виводила на «чисту воду» шкуродерів, розпусників, навіть злочинців, які зі студії їхали в наручниках і в супроводі міліціонерів. Коли передача тільки-но створювалася, за допомогою її методів удалося викрити навіть злодійку, що крала гроші в знімальної групи. Нею виявилася одна зі співробітниць…



Чи етично показувати на екрані результати «підглядання», часом досить відверті, а також як сприймають їх безпосередні учасники, окреме питання. Саме тому актор Михайло Пореченков погодився на роль ведучого, лише коли зрозумів, що в «клієнтів» завжди є можливість сказати: «Зупиніть показ компромату» та піти зі студії. Брати участь у такому проєкті не завжди безпечно.



— На нас не раз подавали до суду, особисто мені кілька разів плювали в спину, — розповідає Михайло Пореченков, — загрожували сокирою та «гієною вогненною».



— Хоч що можна побачити в передачі, бувають моменти справді драматичні. Як вам вдається зберігати спокій?



— Це звичайна робота. Потрібно тримати себе в руках: якщо щоразу хвилюватися, серця забракне.



— Досвід телеведучого допомагає вам в роботі над фільмами та виставами?



— Певна річ, адже я спілкуюся із абсолютно різними людьми, бачу незвичайні образи, цікаві характери. Складаю їх в особливу внутрішню «скарбничку» і, коли потрібно, можу нею скористатися.



Взагалі, не варто якось поділяти роботу в кіно, у театрі, на телебаченні. Адже байдуже, на що більше йде часу. Головне, скільки сил ти на це витрачаєш. А переживаєш і стомлюєшся скрізь однаково…



— Вас як ведучого іноді порівнюють із Дмитром Нагієвим…



— Дмитра Нагієва я поважаю, певною мірою він — мій наставник, колега. А порівнюють, гадаю, дарма: ми аж ніяк не схожі.



— В «Забороненій зоні» часом дуже яскраво й навіть напоказ оголюються людські пороки. А в етер передача виходить у «дитячий час» — о сьомій годині вечора на СТБ. Як ви поставитеся до того, що ваші діти її дивитимуться?



— А вони й дивляться. Старша дочка (у Михайла — троє дітей: шестирічна Даша від першого шлюбу, дворічний Миша й маленька донечка) сідає до телевізора свідомо, спостерігає за моєю роботою. Син звертає на екрані увагу лише на мене й пояснює: «Це тато». А навіщо забороняти? У такому разі «Забороненою зоною» можна оголосити всі телепередачі, те, що відбувається навколо: на вулицях, у під’їздах, у транспорті, у магазинах…



— В одному з інтерв’ю ви сказали, що з вашою «боксерською» зовнішністю князя Мишкина не зіграти. А чом би й ні?



— Щоб запропонувати мені таку роль, режисери мають виявити певну сміливість. Я завжди готовий до таких експериментів і зроблю все можливе, щоб зіграти добре. Головне — налаштуватися на роботу. Тут як у спорті, завдяки тренуванню й ретельній підготовці, якщо ти «у формі», — реально взяти будь-яку висоту.



— Не боїтеся, що ваше амплуа «супермена» і «Джеймса Бонда» міцно причепиться до вас?



— Не боюся. Це штучно створений образ. Насправді я людина, не впевнена у собі, певною мірою боягузлива. Якщо хтось із режисерів побачить у мені ці риси, то, гадаю, може вийти цікава робота. А щодо «суперменства» — усе вигадую: я не герой.



— Ви, петербурзький актор, зараз багато працюєте в Москві. Свого часу з міста на Неві до столиці Російської Федерації перебралися Сергій Юрський, Ольга Волкова… Міграція триває?



— Нічого не триває. Я як був «депутатом Балтики», так ним і залишився. Я — варяг, вікінг. нам хоч що, північним людям: якщо виграємо — виграємо, зазнаємо поразки — поїдемо назад. Наберемося сил і повернемося. Ми такі — загарбники.



— Важко розриватися між двома містами, надто якщо вдома — маля?



— Авжеж важко. А що вдіяти? Страждаю, але їду: робота.



За матеріалами газети «Російськая нєдєля»