«Ніякий Киркоров не може в Україні називатися Філіппом», — Віктор Кабак

Телеканал СТБ

Літературний редактор програми «Вікна-новини»
Віктор Кабак своє життя присвятив мовознавству. Він один із небагатьох, хто
знає, якою українська мова була ще минулого століття. Літредактор розповів
журналістам сайту СТБ, чому наша мова зазнала утисків та кардинальних змін? Які
помилки щодня ми робимо у своєму мовленні? І в якому стані сьогодні перебуває
українське слово?

Вікторе, після того, як «Вікна-новини» почали
використовувати у своїх сюжетах маловживані слова, ви, зокрема, не раз чули
багато нарікань. З того часу минуло вже кілька років. Чи звикли українці до
такого формату?

Можливо, й
звикли. Люди до всього з часом звикають. Тим більше, якщо з’ясовують, що так говорити
правильно, то процес звикання прискорюється. Люди завжди тягнуться до того, щоб
у всьому були якісь правила гри. А коли правил гри нема, тому що вони постійно
змінюються, то чого від людей чекати? Якщо щодня писати нові закони, які
суперечать учорашнім, то нічого доброго не вийде. Инша річ, коли ми намагаємося
повернути втрачене.

Мало хто знає, що такі от призабуті слова ви
збираєте здавна по крупиночці. З чого все почалося?

Мене завжди тягли
до себе словники. І не тільки вони, а й література, красне письменство. Дуже
багато слів я взяв із живого мовлення, від своїх і не своїх бабусь і дідусів,
дядьків і тіток. Мій тато — з Полтавщини, а мама — з Миколаївщини, то в мене
була дуже гарна змога порівнювати, проводити якісь мовні аналізи. Сучасники
мого дитинства з цих двох областей колись говорили зовсім инакшою мовою. А коли
починав допитуватися, як говорили батьки моїх батьків, то часто дивувався, що,
справді, вона була українськішою.

Тепер, під
впливом російських серіалів, Україна навдивовижу швиденько стає однаковою й
неукраїнською. Ще 10-20 років тому чітко відчувалося: хто з Полтавщини, а хто —
з Волині, хто зі Львівщини, а хто — зі Слобожанщини. Нині вже не так.

Подорожуючи Україною, постійно вслухаєтеся в мову,
якою розмовляють у тій чи тій місцевості?

Аякже. Чого ж ні?
Треба кожне слово ловити. Я за своєю вже покійною тіткою з Полтавщини колись із
записничком ходив. Кожну фразу хапав. Так цікаво в сім’ї склалося, що батько
поїхав із «забитого» села навчатися в університеті на Буковині, а тітка
залишилася вдома. І коли я, багато років потому, дивився на тата й на тітку,
слухав, як вони розмовляли, то завважив, що тітка зберегла такі дивовижні усні скарби
української мови, такі чудові знання, а батько, погнавшись за писаним
російським словом, розгубив багато українського.

Вас можна вважати фанатом своєї справи? Ви знаєте
багатьох редакторів, які так само обожнюють свою професію?

Є дуже багато
фанатів і в цій, і в будь-якій справі. Людська природа все ж скерована на
творення, а не на нищення. Я не вважаю себе якимось особливим, просто сумлінно
ставлюся до своєї праці. Мені здається, що таких людей безліч. У своїй роботі я
теж дуже багато чого не встигаю.

IMG_0938.jpg

Яким словником, книгою зі своєї бібліотеки
гордитеся?

Та в мене
словників, слава Богові, є десятків зо три. Тих, старих, 1920-х, 1910-х років. Збирав
їх переважно по всіляких базарах. І далі на ці книжки полюю. От зазираю в них і
відчуваю себе в такому затишку, в такій правді.

Наприклад, коли
перечитую чотиритомник Бориса Грінченка, то його мелодійна мова аж зігріває
душу. Правда ж не може холодити, вона тільки гріє.

Мені про це тяжко
говорити, тому що ці книги незапотребовані, вони нікому не потрібні. Кожна
людина, яка живе своєю професією, хоче виконувати її якнайліпше. А що
мовознавцеві робити, якщо це нікому не потрібно. Слава Богові, що словники, що
їх маю, позалишалися, і їх свого часу не знищили, не спалили, не порізали й не
пошматували. 

До речі,
словники, які видавали в пізньому союзі називали російсько-російськими, а тепер
часто-густо навіть ними невільно послуговуються. Ті, що вийшли друком уже за
«незалежности», — ще російськіші.

А з сучасних авторів можете когось виділити, хто теж
пише нашою колоритною українською мовою?

Є хороші автори,
не можна їх засуджувати. Я розумію, що в них є багато своїх проблем. Скажімо,
видавничих. Тому, вони й не заглиблюються у стару нашу мову до 1930-го року.
Але коли перечитую їхні тексти, то дуже багато неохайности помічаю, тексти дуже
брудні. Навіть радянські письменники й поети такого собі не дозволяли. Навіть тих
вимог, що їх виконують наші  журналісти,
деякі письменники не досягають. Болісно думати, що 1932-1933 років разом із
носіями понищили й нашу мову.

А ви особисто книгу не пишете?

Та ні. Кожен має
робити своє. 

Vikna_640x480.jpg

Не плануєте видати якогось словника зі словами,
котрі записували за своєю тіткою?

На все воля Божа.
Поки руки не дотягуються. Звичайно, записи без діла не лежать. Я в них час від
часу заглядаю. Справді, було б логічно якось усе систематизувати й
опублікувати. Словникарство – велика справа. Словників ніколи зайвих не буває.
Що більше словників збираю, бачу й читаю, то більше переконуюся, що одного ідеального
— нема. Ідеяльного українського збірослова ще не написали.

Чи можете порадити сучасний словник, який
наближений до досконалості? Не всі ж люди можуть користуватися давніми
виданнями.

Мені здається, на
щодень можна взяти написану в 1960-х роках книгу «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича.
Це дуже цінний порадник. Він складається з маленьких параграфів. Якщо його мати
напохопі, це дасть користувачам надзвичайний рівень . А ще – «Культура мови» Пономарева.

Річ у тім, що ті
старі правила, вони й досі існують. Їх ніхто не скасовував. Але це буває геть
непросто доводити.

1284454966_stop-kadr_vikna.jpg

Ви розповідали про колоритну мову Грінченка, кого
ще з авторів порадили б до прочитання? У кого ще можна повчитися справжньої української
мови?

Треба намагатися
читати якомога більше. Зайвого не буде. Колективний український письменник
ліпиться з усіх. І Андруховича треба читати, і Жадана. Чого забракне в одного, знайдеш
ув иншого. Дуже цікаві твори 1920-х початку 1930-х років. Мова Зерова і
Йогансена – надзвичайно багатюща. І решти «Розстріляного відродження» — також.
Так само і нерозстріляних  Рильського і
Бажана. Знову ж таки, треба шукати видання 20-х років, бо передруки часто —
відредаговані.

Сьогодні дуже багато людей скаржаться на неякісний
переклад видань  українською мовою. Як ви
вважаєте, в чому проблема?

Це правда,
переклади дуже неякісні. Але в нашому суспільстві взагалі катма дороговказів.
Старші відходять, а молоді не мають, за що зачепитися. Сьогодні дуже багато
письменників хибують на це. Союзу вже давно немає, вже 22 роки незалежності,
але разом із тим ми маємо дуже багато того, чого не можна, але що було
дозволено навіть ув СРСР. В українській Україні щодо мови стало гірше, ніж в Україні
радянській.

На початку 1990-х
я був літредактором у різних видавництвах, а з 1995-го — на телебаченні, тоді,
ми з моїми колегами мислили собі, що нашої роботи в цій професії вистачить
років на 10. Далі українці навчаться рідної мови та й по всьому. А воно що
далі, то гірше. 

Можна сьогодні говорити про малодосвідченість
наших перекладачів?

Це буде не зовсім
справедливо з того погляду, що зараз мовна цензура більша, ніж була в Союзі.

Наприклад, на
мапі України до 1939 року, не кажучи вже про словники, було написано «Озівське»
море, а не «Азовське», як ми говоримо сьогодні. З давніх давен так писали й
говорили. Так само цей факт зафіксовано в багатьох авторів. Майк Йогансен у
своїх творах теж про Озівське море писав. Сучасний редактор, мабуть, не зрозумів,
що це таке, бо йшлося про «озівських оселедців», і залишив назву без змін. Але,
загалом, перевидавши його роботи, в сьогоденній редакції, Майка розстріляли
вдруге. У ті часи його вбили за те, що відроджував українську мову, незасмічену
росіянізмами, а тепер – тими росіянізмами засмітивши. Сучасна мова, яка зветься
українською – це убозтво, яке залишилося нам від радянських часів.

А щодо перекладу власних назв?

Чомусь нам належить
постійно доводити, що коли прізвище походить від українського слова, то ні в
якому разі воно не повинно змінюватися. Не можна казати КÓжух, не можна казати
КÓзак, не можна казати Кучмá. Тому, що слова кÝчма, кожÝх, козáк – українські.
От узяти б наших сусідів – поляків. Вони з подиву гідною ретельністю ставляться
до власних назов. Відомого італійця, дарма що він – Мікеланджело, і італійською
і польською пишуть двома словами. Ба більше, ці два слова – імена. Українці теж
до 1932 року долучно писали: Мікель – Анджельо. Так от, поляки переклали подвійне
ім’я художника на свою мову, і тому в них його називають Міхал Янол. Українською
це має звучати Михайло Янгол, відповідно. Онде взірець відстоювати, згадаймо
своє.

А ще узяти до
прикладу, країну Пилипини. У нас традиція є з радянських часів, що ця держава
зветься Філіппіни, ще й із двома літерами «п». А жителі цієї країни себе
називають саме пилипинцями. І країну свою Пилипинами. У них узагалі нема в ужитку
літери «ф».

Ім’я Пилип – не
українського походження. Проте наші предки засвоїли, зробили його своїм саме як
Пилип. Тому й нам не годиться від цього відступати. Тож ніякий Киркоров не може
в Україні називатися Філіппом. За часів Союзу Кобзона в Україні величали
Йосипом, а в незалежній Україні, з якогось дуру, кажуть на Киркорова Філіпп.

Так само є
німецьке місто Франкфурт, із вуст італійців воно звучить: «Франкофорте». А ми
за всіма мусимо повторювати, не пильнуючи свого. І так, на жаль, в усьому.

Юлія Жовнір, сайт STB.UA

Мовою оригіналу