Леся Штогрин: «Я сіла на підлогу і ридала чотири години»

Телеканал СТБ

13 жовтня став для мене днем, що суттєво змінив моє досить цинічне відношення до сьогоднішнього телебачення.
Задзвонив телефон і голосом генпродюсера одного з наших каналів наполегливо порадив мені ввімкнути СТБ, що я і зробила. Сюжет про інтернат для розумово відсталих людей у програмі «За Вікнами» мене розчавив. Сьогодні 16 число. Я і зараз під враженням. Молода дівчина, фотографію якої я побачила тільки що, влаштувалася санітаркою у Святошинський психоневрологічний інтернат. Вона відзняла прихованою камерою те, що навіть дуже хвора уява не наважилася би зпродукувати. Для того, щоб ми з вами побачили сюжет, Леся Штогрин відпрацювала в інтернаті чотири зміни по 12 годин. Фахівець-психолог плакав, коли дивився його. Я не могла поворухнутися. А юна дівчина з витонченим обличчям готує новий сюжет. Вперше за останній час на фоні телесеконд-хенду, гівноїдства і клоунади я зустріла те, що назвала би справжньою журналістикою. На жаль, не всі питання-відповіді я змогла опублікувати. Але, розуміючи те, що саме ці питання і саме ці відповіді зможуть відіграти роль зброї, якою могли би скористатися ті, хто, відбиваючись від наслідків сюжету, обов’язково перейдуть у напад, я їх власноруч закинула якнайдалі. Всі щілини, що можуть стати у нагоді тарганам, замуровано, і вам пропонується вільна від них розмова.

— Лесю, по-перше, хотіла би подякувати вам за мужність і силу. Розкажіть, хто запропонував розробити саме цю тему, як взагалі у вашому колективі приймаються рішення, яке саме явище розслідувати?
— Ще минулого сезону у програмі «За Вікнами» був мій сюжет про дітей із розумовими вадами, і тоді ми показали сюжет про Торезький дитячий будинок 4-го типу для дітей із розумовими вадами (м. Торез Донецької області). Тоді ми стикнулись із тим, що діагноз «нєобучаємая» — тобто важкі ступені розумової відсталості – це фактично вирок. Бо із таким діагнозом дитина позбавляється права вчитись. Назавжди.
Відповідно до існуючого законодавства такі діти потрапляють до дитячих будинків-інтернатів 4-го типу. Це заклади, які знаходяться у підпорядкуванні Міністерства праці і соціальної політики. Так от, цих дітей після досягнення ними 18 років, за системою Мінсоцпраці, передають саме до психоневрологічних інтернатів – таких же, як і той, що фігурував у моєму сюжеті. Ще тоді, коли я робила сюжет про дітей, була думка прослідкувати долю таких, як вони, тільки вже дорослих, що ми і зробили.

— Отже, ця клініка…
— Дивіться, пані Олеся, це не клініка і не лікарня. Це власне інтернат, тому що клініки та лікарні підпорядковуються Міністерству охорони здоров'я, а от інтернат – це соціальний захист – належить до Міністерства праці і соціальної політики.
— Тобто, ви хочете сказати, що з вашого сюжету ми мали змогу зрозуміти, який саме соціальний захист у нас у країні існує?
— Як на мене, це основне – дати людям зрозуміти, що це і є наша система соціального захисту. Сюжет про цих дітей викликав резонанс; дзвонили і приходили люди, які казали: «Давайте ми поїдемо, допоможемо», – і так далі… Зрозуміло, дітей було шкода, це ж діти. Якщо б ви могли про це проговорити. Важливо сказати, що ці діти потім потрапляють у такі от інтернати.
— Чи повертаєтеся ви до тих, про кого робите сюжети, якось відслідковуєте їхню долю?
— У дитячому інтернаті ми знайшли дівчинку, яка вміє читати і писати, при тому що офіційно вона цього робити НЕ МОЖЕ – бо має висновок комісії, яка визначила, що розумових здібностей у дівчини для цього немає.
Розумієте, там є діти, які можуть соціально адаптуватися, якщо з ними займатися. Але за законом учити цих дітей — як би це не було жорстко — немає сенсу — тому у цих дитячих будинках з ними ніхто і не займається.
І от зараз ми намагаємося хоча б цю дівчинку витягнути звідти, щоби в неї була можливість вчитися. Допомагає громадська організація з Івано-Франківська.
— Ви якось прослідкували, чи були позитивні зміни в дитячому інтернаті після того вашого сюжету?
— Так, ми приїжджали туди через місяць після сюжету, так само, без попередження. Директор у той час офіційно був на лікарняному з гіпертонічним кризом…
Принаймні, коли ми приїхали, діти були гарно вдягнені і без кривавих синців, на відміну від минулого разу.
Ми тоді за добу зібрали просто на каналі кілька тисяч гривень і цілу машину іграшок і одягу. Все це ми привезли їм, допомогли, як могли.
— Лесю, невже навіть керівництво не змінили?
— Керівництво не змінилося, але в них там відбулися всі можливі і неможливі перевірки. Ми намагаємося тримати це на контролі. Із приводу дівчинки, яку ми там знайшли і яку просто там нянечка навчила читати і писати, наскільки я знаю, зараз іде суд, щоби зняти з неї інвалідність. Якщо інвалідність не знімуть, вона не отримає права вчитися, це в нас по закону так.
— А як називається той заклад, у якому ти знімала останній сюжет?
— Це Святошинський психоневрологічний інтернат, це місце, де проживають люди з невиліковними психічними захворюваннями, так званими…
— Може, ці хвороби стали невиліковними у зв'язку з тим, як їх утримують? У вашому сюжеті це було добре видно.
— Я хочу вам сказати, що там є абсолютно різні люди, і не можна ідеалізувати і говорити, що туди потрапляють люди психічно здорові, а з них там роблять хворих. Питання в тому, що на одне відділення, де є 86 підопічних, працює лише три санітарки, а по факту здебільшого їх на зміні знаходиться дві. І з цими трьома чи двома санітарками 86 чоловік проводять 90% свого часу. При тому, що жодних навичок роботи із такими людьми від санітарок не вимагають. І займатись із підопічними, бодай якось розвивати – нікому.
— Все, що завдяки вам я побачила в сюжеті, жахливо. Ви прогнозуєте якісь позитивні зміни після розголосу внаслідок виходу в ефір сюжету?
— От зараз перед вашим дзвінком я зв’язувалась із мамами, родичами підопічних цього інтернату, і багато з них кажуть, що є результати. Є ряд положень у законах, які бажано би було змінити, наприклад, те, що три санітарки на 86 підопічних – це норма. Вона лишилася ще з радянських часів і діє до цих пір.
Я цей сюжет робила для того, аби люди побачили і зрозуміли, що кожен із нас несе відповідальність. Люди, які там знаходяться, не робили злочинів. Природу шизофренії ще не пояснено, і невідомо, що її викликає. От моя героїня Іра була провідним архітектором у Києві. Якось вона закохалася, це було трагічне кохання, і в неї почалася шизофренія. Зрозумійте, туди може потрапити кожен із нас. Я не думаю, що чиновники щось можуть змінити. Практика показує, що чиновники звітують, і на цьому все закінчується. Повинна з'явитися громадська думка, громадська позиція, яка зможе щось змінити.
— Лесю, до чого тут чиновники, адже в сюжеті чітко видно, що в цьому місці кояться страшні злочини. Чи, може, я щось не так розумію?
— Звичайно, так. Це порушення гідності, честі, взагалі основних конституційних прав і свобод, які має кожна людина, я навіть не говорю про міжнародні конвенції, які ратифіковані Україною.
— Тоді поясніть, який порядок дій після того, як ви все це відзняли?
— Зараз готується подання в усі відповідні інстанції від телеканалу СТБ із приводу перевірок. Ми даємо цей сюжет, і ми просимо правоохоронців і всі відповідні органи, які мають контролювати діяльність цього інтернату, перевірити усі факти.
— Тобто, відсилаються подання у ті самі інстанції, які мали контролювати інтернат, але довели все саме до того стану, який ви зафіксували?
— Зараз ми знову повернемося до того, що журналіст знімає сюжет, а у результаті, замість нормальної реакції правоохоронних, контролюючих органів, усе потім складається так, що гірше стає тим людям, яких ми намагалися врятувати. Тільки вчора бачила сюжет про громадську організацію борців із трамадолом. Вони самовільно намагалися вилучити трамадол в однієї з київських аптек. Приїхала міліція та затримала активістів цієї організації. Так от, після двох сюжетів про трамадол нашого журналіста Деніса Данька таких інцидентів взагалі б не мало бути. Відсутність реакції із боку влади штовхає людей на самосуд.
Тому я і повторюю, що повинна бути якась громадська ініціатива, треба об'єднуватися, говорити про те, що пропускати факти, які журналісти викладають у таких сюжетах, просто так не можна. Це дуже серйозна проблема. За кордоном такі сюжети провокують відставку високопосадовців, навіть до найвищих чинів – міністрів…
— Лесю, я тому і подзвонила до вас, що була неймовірно вражена всім, що побачила. Я хочу знати, як ви витримали це? Як це емоційно подіяло на вас? Скільки часу ви там пропрацювали?
— Спочатку я знайомилася з усім, вони мені показували відділення. А пропрацювала я там десь чотири зміни по 12 годин. Як я реагувала емоційно? Якось я приїхала після нічної зміни – мене забрали на канал. Я просто сіла на підлогу і чотири години ридала, мене потім тато забрав додому…
— Родина, близькі люди… Як вони ставляться до ваших ризикованих експериментів, як вони вас відпускають взагалі?
— Це болюче питання для моєї родини. Мама, коли дивилася, вона мене тримала за руку і просила більше такого не робити. Але я намагаюся мамі якось пояснювати — вона ж сама журналіст. Наші родичі із Західної України дзвонили і казали моїй мамі: «Іра, вона взагалі розуміє, що робить?»

— Лесю, що вами керує? Це ж досить ризиковано.
— Ви знаєте, ми з мамою теж колись так сіли, і вона мене запитала: «Лесю, це амбітність чи якісь персональні речі?». Я сама собі задавала таке питання, і в певний момент зрозуміла, що це не амбіції. Я приїхала в Торез минулого року і побачила 10 могил дітей 2004–2007 років народження, що з'явилися протягом лише місяця. Я мусила…
— Під час вашого розслідування в інтернаті у робітників з'являлись якісь підозри стосовно вас?
— Думаю, що основні підозри з'явилися після того, як я подала заяву на звільнення. Після розмови з директором я мала двогодину розмову з юристом інтернату, який переконував мене написати «нормальну» заяву на звільнення – за особистим бажанням.
— Як вам удалося увійти в довіру до персоналу інтернату?
— Ви знаєте, я… ну… не розмовляла з ними вишуканою українською мовою, а говорила на суржику, і є ще якісь речі.
— На момент подачі заяви і після того хтось із керівництва уже знав, що ви журналіст?
— Ні. Я на 99% упевнена, що, якби керівництво інтернату знало, що я журналіст, до моменту виходу в ефір, то сюжет би не вийшов.
— Після того, як стало відомо, що ви готуєте сюжет, чи були якісь погрози?
— Ні, фізичних погроз, дзвінків з інтернату не було. Наскільки я знаю, інтернат уже готує позов проти нас. І ще одне, що я хотіла би сказати – ми говорили замість тих людей, які, при будь-яких умовах, не можуть нічого сказати за себе самі, тому що за законом вони визнані недієздатними.
— У вас уже є такі самі за силою теми в розробці?
— Є. Мені здається, у нас взагалі програма «подорослішала» цього року. Будуть сюжети і про тоталітарні культи, і про те, як роблять продукти харчування, які ми з вами щодня купуємо…
— Скажіть, у вашому колективі ви одна така відчайдушна?
— У нас усі такі! Це – основний критерій для журналістів «За Вікнами». Мені здається, що ми випрацювалися, і в нас з'явилися схеми роботи… Ми готові це робити, і в нас вистачає можливостей і енергії це робити. Головне, щоби це не лишалося просто випуском програми «За Вікнами».
— Будьте спокійні, цей випуск не залишиться просто телепередачею. Ви і не уявляєте, скільки людей зателефонували мені саме під час передачі. Тому я і ввімкнула ваш канал. Ваш сюжет вразив багатьох, люди навіть не уявляли, що таке може взагалі відбуватися десь неподалік, причому в соціальному закладі.
— Це ж взагалі глобальна проблема. Я от сама думаю, як це можна зробити так, щоби ця реакція відбулась, щоби відбулись якісь зміни. Хай їм привезуть нову одежу, хай дозволять хоча б це. Взагалі це так страшно, коли людина живе без елементарних речей. У вас же є зубна паста, туалетний папір, гаряча вода. Здається, смішне запитання, але в них всього цього немає. Це дійсно звіринець для людей у ХХІ столітті. І, якщо це називається установою соціального захисту населення…
— Скажіть, Лесю, ви прив'язалися до когось із підопічних того інтернату, а, може, до когось із персоналу?
— У мене зараз зберігається такий маленький листочок із старого зошита. В інтернаті є одна підопічна, яка весь час пише листи. Вона пише, це в неї такий прояв хвороби. І от вона мені цей листочок кинула в кишеню після того, як міняли наволочки. У всіх були рожеві, а їй не хотіли міняти — в неї була біла, їй було образливо, і вона ходила за мною, просила, щоб я поміняла їй цю наволочку. Всі на мене сварилися, кричали: «Ти що, в неї вона чиста!» Але я, щоб ніхто не бачив, все ж таки поміняла ту наволочку на рожеву, і вона мені дала той листочок і сказала: «Ось на, дякую тобі».
Зрештою, людина має право мати постільну білизну того кольору, який сама обирає.
Я не знаю, як це сформулювати правильно – мені здається, що людське ставлення до цих людей може багато змінити для них. Якщо їх любити, не бити, то вони по-іншому будуть себе поводити.
— Невже там весь персонал дійсно так страшно себе поводить? А на яку посаду ви туди влаштувалися?
— Моя посада називається молодша сестра-санітарка палатна. Вони насправді мене як молоду віддали в не найгіршу зміну. От тьотя Галя, яка там уже 40 років працює, вона… Розумієте, це дуже важка робота, їх також так однозначно звинувачувати не можна. Дуже важко викрити систему, в нас дуже не люблять, коли в кінці журналісти говорять, що «виннна система». А це і насправді система, по-іншому це ніяк не скажеш.
600 грн. зарплата, робота страшенно важка, страшенно. От, наприклад, є люди, які не можуть контролювати себе, постільну білизну треба змінювати кожні 15 хвилин. Ви уявляєте, що це таке – кожні 15 хвилин змінювати білизну? А якщо в тебе таких людей 40? Важко… Але дехто дійсно переходить межу.
— Але все одно таке нелюдське поводження…
— З ними мають працювати кваліфіковані люди. Мене, наприклад, взяли туди без нічого, навіть не ввели в «Гугл» моє ім'я, а якби ввели, дізналися, що я журналіст.
— Я вважаю, що ваша команда дуже серйозно підходить до рішення поставлених завдань. Ваша особиста думка стосовно того, чи є на вітчизняному екрані у вас конкуренти в цьому жанрі?
— Мені насправді не подобається слово «конкуренція», тому що я вважаю, що чим більше буде людей, які роблять такі сюжети, тим краще. Я не вважаю, що це конкуренція.
— А як ви ставитесь до розслідувань, поданих як шоу, видовищних?
— Мені здається, що глядач зараз може відрізнити шоу від реального життя. У принципі, я не дивлюся награних журналістських розслідувань, не дивлюся тому, що мені це нецікаво. Я вважаю що соціальна журналістика має показувати життя. А для цього в нас у країні, на жаль, безліч тем. Не всім вистачає сил, бажання і можливостей їх відзняти і показати. Це нижче моєї гідності – знімати підставних героїв, тому я відповідно і не дивлюся шоу-програми журналістських розслідувань.
— Ви відслідковуєте рейтинги ваших сюжетів. Скажіть, які вони, чи успішні?
— Рейтинги чудові – вони показують, що наші сюжети дивляться! Тобто людям це цікаво, незважаючи на специфічність деяких тем і тривалість сюжету… Це дуже тішить – люди дивляться до кінця…
— А власне ви що дивитеся? Які передачі любите?
— Ага, передачі… Боже, я так давно не дивилася телевізор, я завжди із цікавістю дивлюся наші новини на СТБ. Не сприйміть за самопіар, я дивлюся новини, тому що зараз з'явилася цікава тенденція, такі от журналістські розслідування навіть у підсумкових випусках новин. Я дивлюся всі новини, майже на всіх каналах.

Ось таке виважене і обережне інтерв’ю дає журналіст Леся. Просто вона діє в чітко усвідомленому нею напрямку. Їй малоцікаві власний піар та гострі подробиці. І слова «Якщо б ви могли це проговорити» (про дитячий інтернат і те, яке майбутнє очікує дітей за його порогом) дівчина вимовляє, трохи соромлячись.
Олеся Савенко, для «Дусі»
Мова оригіналу